Мирон Нестерчук«Кожна людина вибудовує в своїй душі острів пам'яті, щоб упродовж всього життя повертатися туди, гортати сторінки спогадів, забуваючи прикрощі — згадувати найкраще. Щоб воно зігріло й додало сил на життєвому шляху. Одна з моїх картин саме так і називається — «Острів пам'яті», але до неї пролягла довга дорога.

Народився я в селі Сильно, тепер Ківерцівського району, на Волині у сім'ї Марини та Матвія Нестерчуків. Батьків своїх не пам'ятаю: вони загинули наприкінці війни, коли мені ще не було й 2-х років. Через рік помер від дифтериту й мій старший брат Виталько. Виховувала мене баба Степанида, батькова мати. їй я завдячую, що не попав у дитбудинок, що не помер по війні з голоду й холоду, і коли є щось доброго в моїй душі й моїй праці,то це передусім — від неї.

Змалечку мріяв я стати художником, але мрія та розтягнулася на кілька десятиліть — так склалося життя. Я ніколи не мав вчителів серед уславлених художників, але про тих, від яких чогось навчився — згадую з найглибшою вдячністю.

Перші фарби — то коробочка сухих акварельних фарб з відтиснутим на них сонцем. Певно вже ніколи я не буду мати того почуття щастя від малювання, як тоді — під час малювання на випадкових клаптиках паперу отою учнівською аквареллю і зробленою з свинячої щетини щіточкою. Одночасно я щось малював кольоровими олівцями, які привезла з Луцька стринешна (двоюрідна) сестра Павліна.

Першим моїм вчителем малювання став художник-самоук Дмитро Іванович Кущ, який малював олійними фарбами копії з старих олеографій, здебільшого оленів серед лісу.

Десь більше року збирав я гроші на олійні фарби. Назбирав їх аж 29 карбованців. Незабаром за ті гроші товариш мій дитинства Петро, гостюючи у брата в Харкові, купив омріяні олійні фарби: білила свинцеві, охру, кобальт зелений, ультрамарин, сієну палену... Так з'явилася перша картина, вірніше картинка: засніжений ялиновий ліс, хатка, сани, конячка.

Картина довго не хотіла сохнути, бо художник замість розчинника фарб вживав гас. Через деякий час брат мій стринешний Андрій повідомив, що у сусідньому селі Городищі продаються олійні фарби (він тоді працював ме¬ханізатором). Я подався пішки в те село з грішми, які дав той же брат Андрій. Дотепер пам'ятаю оті «Краски маслянные ученические», цінні передусім тим, що там були жовта й червона фарби, яких в мене до того не було.

Я пішов до Дмитра Куща й отримав перші уроки по техніці олійного живопису: малював на фанері, замість розчинника почав використовувати оліфу (швидше сохне). Скоро став серйозним конкурентом своєму вчителеві — малював оленів, якісь річечки, ліс, копіював з репродукцій пейзажі, навіть Васнецовських «Трьох богатирів», а згодом — Рєпінських «Запорожців».

У 1959 році я подався до Львова — поступати в Інститут прикладного мистецтва. Там вперше дізнався, що для вступу в художній ВУЗ потрібно закінчити художнє училище, або ж мати підготовку на рівні училища. Я поїхав додому ні з чим через брак підготовки. То був перший удар по моїй мрії стати художником. У тому ж році я став студентом-першокурсником Українського інституту інженерів водного господарства, який щойно переїхав з Києва до Рівного.

У 1961 році в Рівному відкрилася при обласному Будинку народної творчості студія образотворчого мистецтва. Я попав до студії десь через місяць, коли навчання вже було в розпалі. Дехто з студійців ледве вмів тримати олівця в руках, дехто вже мав певні професійні навики. Через місяць я наздогнав кращих студійців, особливо успішно йшли рисунок та акварель. Композицію в нас вів Василь Григорович Ємельянов. Він перейшов війну, залишився інвалідом, але був завжди веселим, енергійним. Ми завершували свої композиції, розкладали їх на підлозі, гуртом вибирали кращі, згодом вчитель робив підсумки.

Рисунку вчив нас Іван Захарович Чичеланов — людина надзвичайної скромності, талановитий рисувальник і блискучий аквареліст. Працював він також в техніці мініатюри. Мав для цього спеціальний кишеньковий етюдник, який виготував сам. Чичеланов надзвичайно захоплювався малоформатним живописом учня Рєпіна — Івана Похитонова.

Живопис в нас викладав молодий ще тоді Валентин Осипович Колосов. Живописець від Бога, манера його письма трохи нагадувала Коровінську. В. Колосов виводив нас на етюди, свої зауваження доповнював одним-двома мазками фарби й наші етюди на очах робилися барвистішими. З наших студійців добрими професійними художниками стали Сергій Верославов, Галя Бабенко, Льоня Форсюк, Федя Бобрик.

Після закінчення інституту я трохи попрацював на Чернігівщині, згодом служив у війську. Там познайомився з Володею Карасем — найщирішим моїм другом, з яким я переписуюся дотепер, зрідка зустрічаюся. Володя виріс в серйозного художника-графіка, недавно став Заслуженим художником України. Володимир Карась тепер — один з провідних художників України, які працюють в техніці літографії. Кілька років тому в Києві з величезним успіхом експонувалася виставка його робіт на теми Індії, яку високо оцінило Посольство Індії в Україні.

А перед тим, в 1969 році, ми зробили спробу з Володею вступити до Поліграфічного інституту у Львові на спеціальність «Ілюстрація та оформлення книги». Спроба та виявилася невдалою. Зробив я ще одну спробу поступити за тією ж спеціальністю, але на той час захопився модернізмом. Успішно здавши екзамен з рисунку, провалився на композиції.

На той час я жив у Луцьку, працював у проектній організації, а вечорами відвідував студію образотворчого мистецтва при тамтешній дитячій художній школі. Перші вчителі не запам'ятались — якісь дівчата, випускниці Львівського художнього училища ім. Ів.Труша. Згодом студію очолив директор художньої школи Петро Костянтинович Сензюк, який і вчив нас упродовж трьох років. Петро Сензюк— вроджений педагог, у нього я вчився композиції й гравюри на лінолеумі.

Вчилися ми один в одного та в кращих тодішніх художників Луцька — Григорія Чорнокнижного, Олександра Байдукова, Миколи Гевелюка, Миколи Шамрила, Анатолія Климова, Олександра Шмакова. Найсвітліші спогади залишив про ті часи чудовий художник, живописець від Бога, Саша Валента (недавно він трагічно загинув). Не маючи доброї художньої освіти був він, без перебільшення, художником світового рівня. Йому я найбільше завдячую всьому, чого досяг в декоративному живописі. Одночасно з студійним навчанням, я навчався також у Московському заочному Університеті мистецтв на факультеті образотворчого мистецтва. Там, у Луцьку, я мав першу персональну виставку в коридорах обласної молодіжної газети. Виставка мала успіх: про неї писалося, а одну роботу... вкрали.

З 1971 року й дотепер я живу в Галичині, у Стрию. Тут доля звела мене з двома чудовими художниками — Остапом Оброцою та Петром Обалем. Остап Оброца був прекрасним майстром гравюри на лінолеумі, видатним майстром екслібриса. Від О. Оброци я засвоїв багато технічних прийомів гравюри, якими користуюся дотепер.

З Петром Обалем я зустрічався рідше, але кожна зустріч з цим видатним художником залишила глибокий слід в пам'яті. П. Обаль тепло відізвався про мою першу персональну виставку в Стрию у 1977 році. Завдяки порадам мудрого майстра я наважився назавжди порвати з меліорацією. З тих пір, незважаючи на матеріальну скруту, почуваю себе щасливим, бо кожен день можу малювати, різати гравюри. Пробую свої сили в офорті, монотипії, гравюрі на дереві. Оформив п'ятнадцять книг українських авторів.

1999 році з виставкою естампної графіки побував у Вірменії. Виставка експонувалася в Єревані у престижному виставковому залі Фонду культури і користувалася значним успіхом, згодом перебувала в містах Ванадзорі та Гюмрі.

В мистецтві вважав і вважаю себе переконаним реалістом, хоч час від часу пробував і пробую свої сили в мистецтві модернізму. Але це не є головним. Тяжію до декоративізму, символізму,експресіонізму,сецесії — окремо, чи в поєднаннях, в синтезі. З вдячністю згадую схвальні відгуки на виставках відомих художників, мистецтвознавців, письменників, але про це згадувати, мабуть, не обов'язково. За вчителів хотів би мати з старих майстрів Альбрехта Дюрера, Рембрандта, Ліотара. А ще — Ван-Гога, Врубеля, японських майстрів гравюри на дереві. З художників минулого сторіччя хотів би вчитися у Федора Кричевського, бойчукістів, Петра Обаля, Георгія Нарбута, Володимира Фаворського, Івана Павлова, Макса Швабінського, Костантінаса Чюрльоніса. Всі вони дуже різні, іноді взаємно виключають один одного в своїй творчості,але все ж улюблені мною.

В мойому творчому доробку біля 200 рисунків, 200 гравюр (лінорит,дереворит,офорт), понад 200 живописних робіт (олія, темпера, пастель), біля 100 акварелей. Понад сотню робіт (переважно графічних та акварелей) знищив колись. Вони не мали якоїсь мистецької вартості, але могли б тепер послужити, як матеріал, для майбутніх творчих робіт.

Окремі роботи знаходяться в галицьких музеях — Музеї-садибі Івана Франка в с. Нагуєвичі Львівської області, в історико-краєзнавчому музеї в м. Бережани Тернопільської області, в краєзнавчому Музеї «Верховина» міста Стрия, приватних збірках Австралії, Великобританії, Вірменії, Молдови, Норвегії, США, Польщі, Росії, Угорщини і, звичайно, України.

В мистецтві вважаю себе вічним учнем і вічним подорожнім, бо поки митець в дорозі — він живе і — здійснюється, як творча особистість.  

Сподобалась стаття? Поділись нею в мережі!

Коментарі 

 
0 # Тетяна Нестерчук 29.02.2012 15:55
Дуже шкода, що у вашій автобіографії не знайшлося місця для Григорія Матвійовича та Євдокії Уварівни Нестерчук.
Поскаржитись адміністраторам
 
 
0 # Un.Known 19.03.2012 21:35
Я б не сказала, що це автобіографія, та й назва статті за себе сама говорить, "Замість..."

Окрім того, не все, що відчуваємо, ми здатні оприлюднити...
Поскаржитись адміністраторам
 
anchor