Якось в дитинстві мені приснилося Море. Я ніколи його не бачив, але одразу його впізнав, зрозумів, що саме цей безкінечний простір води- Море! Я стою на лінії, що ділить світ навпіл: одна половина, та, що суха- позаду мене, а друга, вщент налита водою- перед моїми очима.

Коли я прокинувся, то запитав про Море своїх батьків. але вони ніколи не бачили Моря, тому нічого мені не змогли відповісти. Тоді я став питати про Море у жителів нашого містечка, але ніхто з них не бачив Моря, і тому не зміг нічого про нього сказати. "Невже вам ніколи не кортіло подивитися на Море?"-питав я у людей. Дехто засоромлено шепотів мені на вухо, що колись йому начебто дужжже кортіло, що подивитися на Море бодай одним оком крізь щілини між пальцями долонь того, хто тобі забороняє бачити Море, було найзаповітнішою мрією його дитинства, але вона чомусь так і не здійснилася...

"Чому ж так і не здійснилися ті мрії?"- питав я подумки самого себе. І одного чудового дня покинув дім і пішов шукати Море. Бо у мене також народилася особисто МОЯ найзаповітніша мрія дитинства- бачити Море...
Я йшов світами, волочачи за собою торби суму за рідною домівкою, допомогти нести які не зміг би жоден із тих, кого я стрічав на своєму шляху. Але єдине, що тримало мене на ногах- Море. Воно було десь онтам, за тим лісом, за тією горою, під отим Місяцем, що здирався по нічному небу вгору, задоволений, що чистий, бо щойно купався у моєму Морі. Як же я заздрив Місяцю, який відбивав світло- ні, не Сонця, а Місячної доріжки, яка іскрилася в Морі під його, Місяцевими ногами!

 

Я так хотів Моря, що ладен був убити кожного зустрічного, який говорив мені, що до Моря далеко, що воно мокре, піняве і гірко-солоне, і що навіщо мені оте Море, якщо в житті є речі набагато цікавіші і приємніші. Не вбив я нікого лише тому, що Море стало моїм Богом, і я не хотів би осквернити Його, моє Море, кров"ю недолугих створінь, які анінайменшого поняття не мають про Істину, а саме- про Бога і про Море...

 

Одного разу я спинився там, де моя дорога до Моря наче пташина лапа розходилася у три боки. Повагавшись всього лише мить, я пішов тією, що посередині. Ця дорога довела мене до мальовничого селища на березі чистої, мов роса річки, під квітучою рясними садами горою, вигляд якого змусив мене просльозитися- настільки подібним воно було на моє рідне містечко! Тому я вирішив не йти далі. "Навіщо тобі те Море?"- питали мене вродливі жінки, чоловіки яких не повернулися з війни. Вони просили мене залишитися з ними. Я так і вчинив, бо щастя, яке я міг помацати своїми руками, мені здавалося тоді ближчим, ніж вимріяне і недосяжне Море...

 

Багато років прожив я у тому селищі, але Море не давало мені спокою,снилося мені щоночі. Врешті решт я не втримався, залишив той райський куток і повернувся до роздоріжжя. Цього разу я пішов дорогою, яка йшла ліворуч. Я дійшов до великого чудового міста, що розляглося в прекрасній долині на схилах живописних гір. Воно вразило мене своїми яскравими різнобарвними вогнями, веселощами і насолодами. "Для чого тобі оте Море?"- питали мене мої нові друзі,- "Залишся з нами, тут дуже добре!" Я захотів відпочити тут якийсь час... Цей час тривав багато років.

Але одного разу мені надокучив гамір того міста, який висушив моє Море і мої мрії про нього. Море знову стало кликати мене щоночі, і я вирішив знову повернутися до свого роздоріжжя.
Цього разу я пішов праворуч, і поклав собі не зупинятися, доки не побачу Моря. Але мої ноги вже постаріли, як і все моє тіло разом із душею, тож я зупинявся досить часто. І щоразу відпочинок мучив мене більше, ніж дорога, бо я відчував, що життя наближується до кінця, а Моря я досі так і не бачив...

Сили залишали мене, а попереду була ще одна круча. Але я вперто дерся вгору, бо відчував, як солоне повітря ятрить мені ніс і серце. Я вже знав, що там, за тією горою- Море!
І коли я вже чув крик чайок і шум хвиль, то на мить озирнувся. Моє рідне містечко, шлях, яким я пішов з нього, моє роздоріжжя, наче пташина лапа, моє мальовниче селище на березі чистої, мов роса річки, моє чудове різнобарвне місто- все, ВСЕ я побачив під собою.

А потім я заплакав. Бо побачив, що всі три дороги, які розходилися пташиною лапою,- усі вони вели сюди, до Моря... Просто мені ніколи не вистачало духу пройти ці дороги до кінця...

Сподобалась стаття? Поділись нею в мережі!

Коментарі 

 
0 # Mik 16.12.2010 23:58
мені подобається
Поскаржитись адміністраторам
 
anchor