Мирон НестерчукЯ дуже довго полювала за цим матеріалом.

"Я хочу обов'язково відзначити одну людину і висловити їй свою особливу вдячність. Це Мирон Нестерчук, людина справи і слова, яка тихо, мовчки виконує свій обов'язок, по-перше, перед своїм, українським народом, по-друге, перед вірменським" - сказала міністр культури Вірменії Асмік Погосян на Форумі перекладачів про нашого земляка. На ньому переклади поета було оцінено золотою медаллю міністерства за внесок  у розвиток вірмено-українських літературних зв'язків.

Я не знаю, наскільки добре знайома пані Погосян з Мироном Нестерчуком, але мабуть, добре знайома, бо саме таким він і є - тихим і мовчазним трудівником. Але спробуйте почати розмову про Обаля, Ладу чи Вірменію - і його очі загоряються, а ви маєте гарантовані години цікавої бесіди.

Мирон Матвійович є автором перекладів українською мовою таких видатних вірменських творів, як "Книга скорботних співів" поета Григора Нарекаці і "Невмовкаючий дзвін" поета Паруйра Севака.  Я дуже рада, що читач матиме змогу почути Вірменію скрізь праці стриянина.

 А Н Т И Ч Н И Й         П Е Р І О Д

 * * *

 В муках родило небо, в муках родила земля,

В муках родило і море багряне.

В муках у морі народини мав

І червоний комиш.

 

З комишевого горла виходив дим,

З комишевого горла виходив вогонь,

Із полум’я вибігав білявий юнак.

З вогню чуба він мав,

Бороду мав з полум’я він,

Очі сонцями були.

 

НАРОДНА ПОЕЗІЯ

 

ПІСНЯ ХАРІБА

 

Крунк, де ти летиш, жалю завдаєш,

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш?

Не спіши, ще ключ свій ти доженеш.

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

Залишив я сад, залишив свій край.

У душі моїй - сум по самий край.

О журавлику, голос свій подай,

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш?

 

Звістки не приніс, знов чекаю я.

Голос ніжний, мов дзюркіт ручая,

«Кру»,- в Багдад, в Галап линь, журбо моя,

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

Увіходиш знов в наші ти серця,

Як по сповіді слово панотця,

Хліб не в користь нам, сіль без смаку ця.

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

Сповіді слова не летять, а йдуть.

Певно Богу їх в небі не почуть.

А харіб в сльозах тоне вже, мабуть.

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

Боже, я прошу, трохи щастя дай,

В серці враненім туга через край,

З жовчю хліб мені, вода – молочай.

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

День за днем іде, звісток не несе,

В серце впивсь шампур, на вогонь несе.

Я горю, але сум у втомі – все.

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

З вірою лежу, в серці ж- колючки,

Мускус пахне, та запах той гидкий.

Постіль пухова - камінь мов твердий,

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

До Багдада мчиш, линеш у Сурат.

Напишу листа – вернеться назад.

Мила де тепер? Не виходить в сад.

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

Знов пишу листа, що зостався тут.

Очі день за днем знов долають путь,

Милі ви мої, сум у серці чуть .

«Кру»,- чи з рідних місць звістки не несеш ?

 

Осінь знов прийшла у далекий край,

Хай би сто зібрав журавлиних зграй.

Відповідь мені не дадуть, і край.

«Кру»,- лети звідціль в дальній, рідний край !

 

СЕРЕДНЬОВІЧНА ПОЕЗІЯ

 

ГРИГОР НАРЕКАЦІ

(951 – 1003)

 ВОСКРЕСІННЯ

 

Слава всемогутньому Воскресінню Христа!

 

Віз той спускався з гори Масіс1.

А згори на ньому споруджено стіл,

А згори на тому золотий престіл,

А згори на ньому сонячний віссон,

А згори на тому царський син.

А справа його шестикрилі серафими,

А зліва його многоокі херувими,

Спереду його діти красиві,

Обіймають вони Господній хрест,

в руці мають вони ліру й Псалтир,-

і співають вони й їх глаголять вуста:

Слава всемогутньому Воскресінню Христа !

 

Везли, везли візок той, але

везли і стали.

Й ось не рухається той візок,

й ось не крутиться колесо те.

А що там? Сто копиць трави й ще проса кіп шість,

й один з фіалками сніп.

З Масіса на правий з’їжджають бік,

візок поїхав і став.

Й ось не рухається той візок,

й ось не крутиться колесо те.

А що там? Дишель срібний, ярма золоті,

посторонки шовкові

і у перлах занози,

та ось не рухається той візок,

й ось не крутиться колесо те.

 

А що там слуга - хлопець ловкий і гнучкий,

як тая верба, й на руку міцний,

широкогрудий, волос білий, голос гучний,

він сердито кричить на вола,

він гукає, аж встав зі стола.

А там воли янтарний і половий,

замаєні цвітом, і крок  їх швидкий,

Роги їх склались навхрест за мить,

Й шерсть на них, як ті перли блищить.

й ось вже рухається той візок ,

й ось вже крутиться колесо те !

Як налягли груди на віз,- той мчить,

А він на волів сердито кричить.

 

Віз той на Сінаї другий Мойсеїв закон,

А ті сто копиць трави

патріархів  й пророків сонм,

А ті проса  кіп шість

То шість Божих діянь,

А той фіалковий сніп могутній

Трійця Єдиносутня,

А Іван Хреститель

Той слуга біловолосий,

А чотири Євангелії

того воза чотири осі.

 

І  їде, їде вже той візок,

З Масіса з’їжджає,

В Єрусалим в’їжджає.

Й сини нового Сіону співають, й їх глаголять вуста:

Слава всемогутньому Воскресінню Христа!

 

КНИГА ТРАГЕДІЇ

Розділ другий

ЗНОВУ ДОДАНИЙ НОВИЙ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ПЛАСТ ПОДВІЙНОГО СТОГОНУ

ТАКОГО Ж У МОЛИТОВНОМУ СЛОВІ БЛАГАННЯ

 

СЛОВО ДО БОГА ІЗ ГЛИБИНИ СЕРЦЯ

 

1

Коли ти устами плотськими молиш Всевишнього Господа,

Який лиш діяннями добрими шле Свої милості,

А не словесами  вітійнолукавими зачаровується,

Ти, чиє серце до Єгипту звернене притьмом,

Який же випадкові сьому приклад належний схожий з тобою,

Навести тут мені, о моя грішнице, душе бездомна!

Я- співучасник зруйнованого Содому,

Я- викритий суддя Ніневії,

Я- варвар дикий,

Слабкодухіший цариці південної,

Я гірший від Ханаану,

Я непокірніший від Амалека,

Я- незцілиме ідолів місто,

Я- слід бунту Ізраїлю древнього,

Пам’ять, збережена про Іудеї зраду,

Я докорів вартий більших, ніж Тір,

Я гнаний більше, аніж Сідон,

Я примхливіший від Галілеї,

Я менш достойний прощення від Капернауму, що не увірував,

Я більш осуджуваний, ніж Хоразин,

Я осуд приймаю разом з Віфсаїдою,

Я- безсоромні сивини Єфремові,

Я- лагідний голуб, але від нерозуму,

А не від сумирності усвідомленої,

Нащадок левів, а по суті змія підколодна,

Мов яйце гаспида, гіркою наповнений жовчю,

Я- символ останніх ударів, що спостигли Єрусалим,

Згідно з Божим словом й голосом свідків,

Скинія моя знехтувана й близька до погибелі,

Замки дверей моїх зламані й знову забруднено

Наділену даром ректи-говорити будівлю мою.

Я полишив спадок благопристойний свій,

Побудований Господом радо дім я забув,

Як рекли і писали про те Мойсей, Давид та Єремія,

Сховище розуму моє проказою гріхів уражене,

Ударами умовлянь ображене,

Законом Євангельським оздоровлене,

Глеєм покори смиренної обмазане,-

Все ж не спромоглося на зцілення

Й знову було зруйноване рукою Будівничого;

І як справедлива покара з волі Всемогутнього,

Уламки його було винесено «на нечисте місце»,

Відкинуті й відчужені великим муром безжально,

Я закопав у землю гріхами свій талант,

Мов нечестивий раб, що загубив свій заклад,

Про що йдеться в святій Євангелії.

 

2

Але ти о Боже, Боже духів і плоті всякої,-

Згідно із сповіддю Богоблагодатного,-

Довготерпеливий і многомилостивий,

Згідно із словами святого Йони,-

Даруй мені спромогу увінчати кінцем

На догоду благословенній волі Твоїй розпочату мною

Молитовну сю Книгу Трагедії,

І сльозами засіявши слів моїх кроки ступені шляху, що маю,

В уготовані Тобою чертоги безгрішні

Хай підоспію бодай до завершення жнив,

І нехай повернуся з радістю цілковитого очищення од гріхів

Плодом сим благим із снопа благостині Твоєї.

Не дай, Господи всемилостивий, мені утробу серця безплідного, як Ізраїлеві

Й висохлих слізників очних,

Почуй о Всемогутній і Милосердний мене, що наділений розумом богомольця,

Перш ніж почує небо, а небо почує землю,

А земля хліб та вино почує й запахущість єлею,

І задовольнять вони Їзреела,

Бо молитви небесних жителів, що біля Тебе,

Більш на душу мою впливають,

Аніж на стихії згубні;

Ти Творець, а я глина,

Підтримай мене серед вагань,

По завершенню молитовних сих вичитань,

Волею Твоєю тут укріпи,

Що коли б небеса горішні розверзлися,

Не виявився я непридатним володіти світлом небесним,

Наче світло свічі, що від полум’я тане,

Обертаючись в неіснуюче.

Моя душа - душа вбогого, як у молитві вопіє співець,

І моя сила - сила обезсиленого,

І моє життя з’їджене дотла докорами совісті,-

Але не труднощами обтяжливими, що я витерпів,

Я благаю Тебе:

Візьми в заставу молитви мої й подай милостиню Твого прощення.

Прийми мале від мене кволого,

І подаруй велике од Себе Всемогутнього,

Укріпи моє покаянне слово,

Посилаючи і вкладаючи в нього дух Заповідей

Богодуховних,

Одари мене, Благодійнику, світлом істини притчі Ісайї

Й піднеси мені, смерті гідному,-

Замість ганебного голосу моєї сутності з міді,

Наче золото, благодать Твою,

Замість непривабного чорного заліза моєї порочності

Доброчестя знак - сяючу мідь Лівану вогненно-червону.

 

3

Чом таким твердим робиш серце нікчеми-серце моє безборонне,

Що не  боюся Тебе, о Страшний і Несповідимий?

Нехай не зостанусь безплідним я в малих трудах своїх,

Мов безпечний сівач на землі неродючій!

Хай не доведеться мені страждати від мук родових - й не родити,

Уболівати й не просльозитися,

Роздумувати й не зітхати,

Затуманитися й не пролитися дощем,

Крокувати вперед й не сягнути мети,

Мене кликати й тобі не чути.

Просити з покорою й залишитися без уваги,

Стогнати й не страждати.

Благати й нічого не мати,

Приносити жертву, але її не спалити,

Побачити Тебе й піти ні з чим.

Почуй мене ще до того, як звернуся за поміччю

До Тебе, Всемогутнього,

Не воздай мені зло творцеві покарою вічних мук

За числом днів моєї гріховності.

 

4

Оживи мене, Співчуваючий,

Почуй мене, Милосердний,

Подай співчуття, Всеблагий,

Захисти, о Пристановище,

Облагоденствуй, Дужий,

Вивільни, Вседержителю,

Дай життя, Дародавче відродження,

Підніми мене, Грізний,

Просвіти мене, Небесний,

Вилікуй-зціли, о Всевміючий,

Очисть од гріхів, Незречимий,

Нагороди мене, Щедродайний,

Прикрась милосердям Твоїм, Незалежний,

Примири, Незнаючий вад,

Прийми, о Немстивий,

Очисть від боргів, Благословенний;

Коли погляд свій спрямувавши в грядуще,

Я побачу приготовані для мене в день смерті небезпеки дві,

Погляд Твій буде спасінням, о Уповання моє й Оборонче!

Коли поглянувши ввись, узрю я жахливу путь,

На котрій виловлюються душі всіх вмерлих,

Хай стрінеться мені на ній мирний ангел з Твоєю ласкою,

Яви мені, Господи, в день, коли я спущу свій останній дух,

Літаючу в світлі душу когось із небесних угодників Божих,

Котра підоспіє з даром твоєї любові;

Можливо в супутники мені надішлеш

Одного з праведників твоїх досконалих,

Подаруєш мені нечестивому в день одчаю милість несподівану?

Не допусти, о Благословенний,

Ти, що спасінням для всіх Єси,

Дати звіра жорстокого в провідники Твоїй вівці шолудивій,

Для мене в гріхах померлого Ти - життя непорочне,

Для мене в гріхах погрузлого Ти Спасіння.

 

5

Чи ти можеш забути благодіяння, о Коріння моєї душі,

Знехтувати милосердям, о Попечителю,

Зрадити чоловіколюбство, о Незмінний.

Відмовитися від відродження, о Нескінченний,

Зректися від милосердя, о Плід Блаженний?

Чи дозволиш Ти зів’янути квітці чарівній благовоління свого,

Опорочити благородну суть твоєї могутньої сили,

Преобразити славу волосся твоєї величі,

Не зберігши прекрасно чудовного Твого вінця сонцесяйного?

Якщо милосердя то блаженство,

А Ти - се царство повне жадобою милосердя,

То невже не всім даруєш спасіння,

Не запропонуєш бальзаму для зцілення ран,

Не запалиш світла в пітьмі для мене, який уповає на силу твою могутню,

О Життя Даруючий Всесвітові !

Тільки Ти один маєш славу по природі своїй і безконечно вічен,

Що визнано всіма, о тричі Благословенний і Повсякчасхвалимий

Далі відомих меж вічності.

Амінь!

Розділ сорок перший

 

ЗНОВУ ДОДАНИЙ НОВИЙ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ПЛАСТ ПОДВІЙНОГО СТОГОНУ

ТАКОГО Ж У МОЛИТОВНОМУ СЛОВІ БЛАГАННЯ

 

СЛОВО ДО БОГА ІЗ ГЛИБИНИ СЕРЦЯ

 

1

Сину Бога живого, благословенний всіма!

Незречиме породження грізного твого Отця,

Немає для Тебе ніде неможливого,

Коли сходить яскраве сяйво слави милосердя Твого,

Тануть гріхи, переслідуються нечисті, щезають переступи

Спадають кайдани, рвуться ланцюги

Мертві оживають, хворі зціляються, рани гояться,

Викорчовується скверна, відходить журба,

Відступають плачі, утікає пітьма, віддаляється мла,

Розганяється туман, розсіюється морок,

Щезає присмерк, кінчається темрява,

Пропадають біди, відкидається зло, минає ніч,

Переслідується відчай,

І воцаряється рука Твоя всесильна, Викупителю всіх.

 

2

Ти прийшов не губити душі людські, а дарувати життя,

Відпусти незлічимі гріхи мої по великому милосердю Твоєму,

Бо Ти один Єси - незречимий на небі й незбагненний на землі,

В стихії буття і у всіх всесвіту кінцях,

Начала всього й наявність у всьому й цілком.

Благословенний в гірних небесах,

А Тобі з Отцем і Духом Твоїм Святим вічна слава.

Амінь!

 

Розділ п’ятдесят четвертий

 

ЗНОВУ ДОДАНИЙ НОВИЙ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ПЛАСТ ПОДВІЙНОГО СТОГОНУ

ТАКОГО Ж У МОЛИТОВНОМУ СЛОВІ БЛАГАННЯ

 

СЛОВО ДО БОГА ІЗ ГЛИБИНИ СЕРЦЯ

 

1

І тепер найсуттєвіше із суттєвого милосердя Твоє для чекаючи,

Першосвітло зрячих віч й Серце Мудрості, Ісусе,

Твої суть благодіяння, життя, безсмертя.

Повернись до мене з співчуттям,

І зроби так, щоб до Тебе знов я звернувся з радістю,

Бо без Твоєї волі обновитися не спроможен я.

І якщо не буде волі милосердя Твого,

Не спастись мені, смерті гідному,

І як Ти, Наставнику, не скеруєш мя

По стежині тій, що до Тебе веде,

Зліва й справа мні з’являться урвища без дна.

 

2

Не хвалюся я- всіма суджений,

Не горджуся я- ганьблений усіма,

Не загрожую я- покинутий,

Не пишаюсь я- онімілий,

Не противлюся я- осміяний,

Не облагодіююсь я- нещасний.

Не виправдовуюсь я- нечестивий,

Бо ніколи рівно не проскаче кінь з ротом без вудил,

І не попливе корабель вперед некерований,

І не буде гоже орати соха без плугатаря.

І не йтимуть пара волів у ярмі без погонича,

Хмара не попливе вітрами не гнана,

Не зближаються й не розходяться планети, як зупиниться час,

Сонце не ввійде на круги своя без стихії повітря,

Й я також разом з ними ні на що не годен

Без повеління Твого вказівного, Благодійнику.

Бо один лиш Ти мислячих життям обдаровуєш,

І піклуєшся про порядок кругообігу всього сущого,

Від Тебе спасіння моє, згідно Псалмоспівця,

І се Ти,

Се Ти голосно вістиш звістку радісну,

Що бринить у вухах слухачів віку всякого:

«Прийдіть до Мене, всі втомлені й обтяжені,

І я очищу вас од гріхів».

 

3

Але користь яка мені від омовіння,

Коли знову обезчещусь я?

І який пожиток мені від вкушання,

Як геєні я буду відданий?

Як хвалитись Авраамом мені,

Коли відрікся я від його діянь?

Я- покритий скверною син вітця -аморія

Й матері хеттитки чи ханаанянки,

Згідно з словами Пророка, що мов про мене сказані,

Й заслуговую я, щоб відцурались від мене- ефіоплянки сина,

А  не зі спальні Сари - жони законної,

Згідно з Провидцем, слово якого про мене збулось,

Я- Самарії і Гоморри брат,-

Чадо необмите й непосолене

Недозрілого, недоспілого чрева Оголи΄ і Оголиви΄,

Як повторював у хулі своїй і осуджував Ієзекіїл.

 

4

І подібно тому, що на гребенях небезпечних хвиль

Моря, що бушує, бурею розбурхане,

Змучений зело, цілком виснажений, весь у відчаї,

Що несеться, попавши в дикі течії потопляючі,-

Мовби несений поза волею

Буйним розбігом весняної повені,-

Й, безпорадно вовтузячись і ковтаючи

Каламутну воду, сморід і намул з домішкою моху,

Водоростей та багна,

В передсмертних муках задихається

Й тоне, у потік поринаючи,-

Так і я, жалюгідний.

Кажуть щось мені, та не втямлю я,

Щось мені гукнуть, та не чую я,

Щось ґвалтом кричать, та не пробуджуюсь я,

Б’ють у бубони, я й не ворухнусь,

У сурми сурмлять - я не йду в похід,

Мене поранили, я і не відчув,

Мов огидні ідоли,

Я позбавлений благих помислів,

Але в дійсності суть моя

Значно ненависніша й більш вартує осуду

Й заслуговує бути підданою судові Христовому.

 

5

І поєлику для шляху, звідкіль вороття нема,

В пам’ять про тутешні пригріхи мої

Я запишу читаючим сей заповіт,

Щоб завжди вони Богові молилися моїми словами,-

Нехай він зостанеться прийнятим, о Вседержителю,

Вічно до Тебе голосом, підіймаючим Законом сповідування,

І ся книга замість мого тіла,

І слово се

Замість моєї душі

Нехай   вічно благають тебе, о Безмежний,

Неначе б ся молитва, моїм голосом проголошена,

Від нетлінного в плоті живій молільника

Була прийнята,

Милосердний, благий, благословенний вовік.

Амінь!

 

 

МОВСЕС ХОРЕНАЦІ

( 420 – 492 )

 

***

Таїнство велике десь

І чудова новина:

Пастирі  з янголами

Світові благовістять:

 

В Віфлеємі городі

Народився Цар Новий,

Воплотився він для нас,

Тож Його благословім.

 

Землі з небом не схотів,

Залишив свого Вітця,

В пелені тепер простій

У святій печері ліг.

 

Днесь ликують небеса,

Ясноту благовістять.

Щоби сотворіння всі

Знали: йде Спаситель нам.

 

Днесь в печері народивсь

Божий Син Христос нам в дар,

І на землю янголів

Много злинуло з небес.

 

Пастирі побачили

Сонце праведності й спів

Їхній з янгольським зливсь: «Слава

Богові Всевишньому!»

 

НЕРСЕС ШНОРГАЛІ

(1102- 1173)

 

ШАРАКАН

 

Арко світанкова,

Альфо сонця правди,

Аж мене осяй.

 

Божим джерелом

Будь в душі моїй

Благоліпством слів.

 

В милостині скарб

Втаємниченням

Возведи мене.

 

Господи благий,

Глянь, збуди німих,

Грішним крила дай.

 

Ґніт не погаси,

Ґанок освіти,

Ґрунт мій утверди.

 

Двері милостей

Дай сповідникам

Дією небес.

 

Едему творець,

Етеру Господь,

Енергії суть.

 

Єдністю начал

Єси в Трійці Ти

Єством благ земних.

 

Житія Отець,

Жертвуваний син,

Живим Святий Дух.

 

Збором дібр Своїх

Збери в душу мні

Збори первенців.

 

Импетом1 підсиль,

Иви тінню вкрий,

Ирій дай в зимі.

 

Із небес мене

І теплом зігрій,

І освіти мисль.

 

Їжі тілові,

Їжі дай душі,

Їх життям з’єднай.

 

Йду до Тебе знов,

Йду, аби завжди

Й скрізь зо мною був.

 

Камедь Твоїх благ

Кормом для душі

Кожен день пролий.

 

Любові ім’ям

Ланцюги пітьми

Лютої пірви.

 

Манною небес

Мене Ти скріпив,

Муки вкоротив.

 

Навіть в Судний День

Найостанніший

Не покинеш нас.

 

Отче, кровію

Ороси Христовою,

Омофором вкрий.

 

Подаруй очам,

Проливаючим

Перли сліз ясу.

 

Райдугою нам

Радість возвісти,

Рід єднай людський.

 

Спливи милістю,

Стань всепрощенням,

Сприйми жалістю.

 

Тебе, Господи,

Трунку зцілення

Так прошу я днесь.

 

Утверди у вірі,

Укріпи в надії,

Учреди в любові.

 

Факелом осяй,

Фальш зруйнуй шляхів

Фараонових.

 

Хвилі погамуй,

Хисткий дух впокой,

Христе Господи.

 

Церквою Христа

Цілий світ Ти спас,

Цим спаси й мене.

 

Чин Твоїх небес

Честі хай навчить,-

Чадо я Твоє.

 

Шрами на душі

Швидко згой, понищ

Шашелі гріхів.

 

 

Щоб завжди мені

Щирим Спасом був,

Щоб славив я Тя.

 

Югу відверни,

Юродство зціли

Юності душі.

 

Яму зла мину

Я, бо Ти Господь,

Я ж славлю Тебе.

 

«Ь» постав

Знаком Твоїх сил,

Дай нам хліб і сіль

 

 

***

Пробудіться, хвали мої,

Пробудися і ти зранку разом з ними, алілуя!

 

Пробудіться з янголами,

Діти вишнього Сіону, пробудіться, алілуя!

 

Пробудіться, сини світла,

Отця світла прославляти пробудіться, алілуя!

 

Пробудіться, наречені,

Що пришестя ви святого зятя ждете, алілуя!

 

Пробудіться в сяйві сонця,

Святих дів надхненні мудрістю ясною, алілуя!

 

Пробудіться, у лампади

Із гарячих сліз єлею ви налийте, алілуя!

 

Пробудіться, сум забудьте,

Як ті діви нерозумні, не дрімайте, алілуя!

 

Пробудіться, поклонітесь,

Свої сльози в піснеспіви перелийте, алілуя!

 

НАГАПЕТ КУЧАК

(XIV ст. )

 

Г А Й Р Е Н И

 

1

Заздрю тому я, хто кохану взяв

Й з нею десь утік.

Тільки перейшли міст, як знищив міст

Весняний потік.

Падають сніги, іній приховав

Слід від їхніх ніг.

В сад вони прийшли, цілувати вдень

Він вже її зміг.

 

3

Де була, звідкіль ти прийшла, красу

Взявши у квіток?

В душу ти мою увійшла, мій став

Неспокійним крок.

Заблукала ти у мені, не йдеш

Із моїх думок,

Вдарила в чоло, сльози з моїх віч

Ллються, як струмок.

 

6

Бреше, хто казав, що куріпочку

Годі приручить.

Вчора бачив я й заздрю тому, хто

Буде з нею жить.

Брови в неї, мов писані пером,

Рот, як мед, п’янить,

Обняла б мерця - оживе той мрець

Й покохає вмить.

 

11

На землі я був птахом, зерняток

Зроду не клював,

В небесах літав, там в любовну сіть

Зроду не попав.

Ну, а сіть була у морській воді,-

Я про те не знав.

Птахи з лапками,-з крильми й лапками

Я в ту сіть попав.

 

25

Обіцяла ти: «Грудь моя тобі

Буде за слугу».

Так скажи, чому втратив я тебе

Милу, дорогу?

Соромно мені й гірко: станеш ти

Другом ворогу.

Скажеш йому теж: «В грудь, як він, цілуй

Милу, дорогу».

36

Вдосвіта я встав, виліз на ваш дах,

Голову схилив,

Ліг і задрімав, та почув, як стовп

Стелі говорив:

«То закоханий вибрався на дах».

Грім би їх побив!

Де це видано, хто ж донощиком

Дерево зробив?

 

41

О Давид – пророк , жду щоб ти гріхи

Мені відпустив,

Так я дівчину, як очей моїх

Світло, полюбив.

Щоб краса така в келію прийшла,-

Ти б її впустив.

Їй читав псалми вдень, а уночі

Обнімав, любив.

 

51

Мила, на даху спиш ти, грудь твоя

Сяє, мов зоря,

Чи візьмеш в свою постіль , милая ,

Мене - бідаря?

Не візьму тебе і не відпущу:

В невіді згоряй.

«Так»  чи «ні» скажу в час,коли зійде

Вранішня зоря.

 

59

Гляньте – зодягла мила моя все

Кольору трави:

Плаття, ґудзички, зав’язі на них –

Кольору трави,

Йду я з нею в сад,- береги й струмок

Кольору трави,

Гляньте – дерева квітнуть. А листки –

Кольору трави.

 

71

На червоній вдень сокіл прив’язі

Дичину ловив,

Там куріпочці в пір’ї ніжному

Очі сполошив.

Мовить соколу та куріпочка:

«Вдень йди на спочив:

Пташка я нічна,- уночі полюй,

Вдень щоб не ловив»!

 

75

Я твердіша скал, в котрих молотка

Загубився стук.

Вища темних туч я, щоб не сягнув

Знизу жоден звук,

Тільки тому в дар я віддам любов,

В кого з тиса лук,

З шкіри вовчої тятива, а сам

Він – титана внук.

 

САЯТ-НОВА

( 1712 – 1795 )

 

СКИТАЛЬЦЯ БАЧУ СОЛОВ’Я

 

Скитальця бачу солов’я,

Не плач, кажу, бо плачу я,

Троянду ждеш – кохану я,-

Не плач, бо гірко плачу я.

 

Ти, соловейку , заспівай,

Із гір скоріше прилітай,

Троянда й мила спалять, - знай,-

Не плач, бо гірко плачу я.

 

Нещастя випало мені,

І в соловейка дні сумні.

Тобі троянда – яр 1 мені,-

Не плач, бо гірко плачу я.

 

Я – мов зелений кипарис,

Лети до мене, не барись,

Троянду клич, о яр, озвись !

Не плач, бо гірко плачу я.

 

Солодка солов’я хвала,

В мені й тобі вогонь пала,

В Саят –Нови любов була, –

Не плач, бо гірко плачу я.

----------

1-кохана(вірмен.)

 

НОВА ПОЕЗІЯ

 

 

ГОВГАННЕС ТУМАНЯН

( 1869 - 1923)

 

АХТАМАР

 

До моря Ванського щоночі

З села малого, в таїні,

Ввіходить хлопець, і гуркочуть

До нього хвилі навісні.

 

Ввіходить, хоч човна не має.

Пливе до острова, який

Навпроти тьмяно виступає,

Долаючи прибій морський.

 

Від острова так чисто, ясно,

Щоб він в путі не заблукав.

Ясніє світло непогасне.

І зве в дорогу юнака.

 

Тамар - красуня там щоночі

Засвічує вогонь йому,

І в нетерпінні його хоче

Зустріти, схована в пітьму.

 

***

Хвилюється юначе серце,

Хвилюється морська вода,

Стихає, з ревом знов несеться,

Й шалено піна осіда .

 

В Тамар також сердечна рана:

Вона вже чує знов і знов,

Що наближається коханий,

А тіло спалює любов.

 

Мовчання. В темряві від моря

Тінь ближча й ближча – їй навстріч.

Ось вони вкупі, ось говорять.

І – підозріло тихне ніч.

 

А Ванське море котить  хвилі.

Та в берег б’ється, поверта,-

Потужно, а тоді в безсиллі,

Шум зоставляючи, вода.

 

Із ними мовби щось шепочуть

Зірки, вдивляючись з-за хмар.

Пліткують, щось сказати хочуть

Про безсоромницю Тамар.

 

Плітки в дівоче серце зорі

Заносять, хвиля навісна

Жене його – у темне море.

Вона  ж – лишається одна.

 

***

«Що то за молоді воркують?

Без страху, їх любов п’янить.

Ні бурі, ані хвиль  не чують.

І морю їх не розлучить?

 

Чом він Тамар цілує нашу,

Чом нашу дівчину забрав?

Пів моря переплив він нащо,

Й що нам належиться – украв?..»

 

Поганьблені так гомоніли

На острові молодики.

Й посеред ночі погасили

Тамар лампади – маяки.

 

І заблудивсь посеред моря

Плавець в пустелі з хвиль та хмар.

Він тільки з бурею говорить

Й лишає стогін: «Ах, Тамар!»

 

***

На берег викинуло море

Труп юнака між скель – примар.

А на губах його ( о горе! )

Слова замерзли:« Ах, Тамар!»

 

І з того часу так ведеться.

Що АХТАМАР –

той острів зветься.

 

ГОЛУБИНИЙ МОНАСТИР

( народне сказання )

 

Ленктемур прийшов у вірменський край,

Меч з вогнем приніс ірод в тихий рай.

Захопив народ, у полон повів,

Як вішап- змія стис його й обвив.

Край Севану хан шатра став ладнать

Там, де мисль жила й Божа благодать,

Де на березі з найдавніших пір

Оберегом був древній монастир.

За вірменський люд, за його талан

Господа молив страж його – Оган.

За народ в душі старець мав одвіт,

За добро його і за цілий світ.

Як в монастирі тому тихому

Беззаконня й зла вчулась віхола,-

Розтривожився праведний монах:

Біла борода. З посохом в руках,

Зажурився він за життя й людей,

Від монастиря молячись іде.

До Севану він став спускатися,

Щось шепочучи, наближатися,

В хвилі увійшов, що навкруг були:

Ноги по воді – мов по суші йшли.

Бачив Ленктемур й віри в те не йняв,

Зупинився й жах його обійняв.

Став татарський князь наче сам не свій,

Мовлячи: - Спинись, отче пресвятий,

Старче Божий, в скит знову повернись!-

Йде назад Оган, потім зупинивсь.

По воді йде знов з посохом в руках,

До татарина свій торує шлях.

- Старче пресвятий, що би ти хотів?

Славного життя? Влади чи скарбів?.

- Слава і скарби – марнота марнот.

Краще поверни, княже, мій народ.

Хай, де схоче він,- час його сплива,

Вільно хай живе, вільно хай співа.

Щоб не згинув світ й люд не щезнув мій,-

Деспоту сказав чоловік святий.

- Будь по твоєму! До Севанських вод

Хай у монастир йде собі народ.

За мене молись нині, старче мій,-

Мовив Ленктемур й дав наказ такий:

Щоб народ, котрий у полоні був,

У монастирі волю знов здобув.

Скільки в монастир ввійде,- поготів

Подарує він стільки їм життів.

Хан такий наказ військові віддав

Й полонений люд знову вільним став.

Бранці йшли у храм, не минав ніхто.

Десять тисяч йде, двадцять тисяч, сто…

Та порожній все монастир святий.

Здивувався хан, і гукає: - Стій!

Військо зупинив: - Відкривайте путь,

Хай вони іще в монастир ідуть. -

Сотня тисяч , дві, десять сотень. Стій!

Течія пливе в монастир святий…

Втретє Ленктемур бранцям звільнив путь:

Найостанніші в монастир ідуть.

Поміж стін луна озивається,

Зляканий Темур озирається:

- Чи я сплю, скажіть, чи проснувся вже?

Чудо це чи ні, хто застереже?

…Увійшли, а там… В чотирьох стінах

На коліна впав, молячись, монах.

Вгору дивиться, борода в сльозах.

Люди, що пройшли – зникли в небесах:

З ласки Божої він людей – рабів

Обернув усіх в зграї голубів.

За вікном вони, як напружиш зір,

Все летять, летять до родимих гір.

Монастир завмер. В схимі, при стіні

Молиться монах у самотині.

 

 

ДАНІЕЛ ВАРУЖАН

( 1884 – 1915 )

 

КОЛИСКА ВІРМЕН

 

Із кипариса вона,

Час її в кров умочив,

Гойда її буря страшна,

Співають над нею сичі.

 

З темного сволоку вниз

Синє намисто звиса,

Наче з небес на карниз

Холодна впала сльоза.

 

Волога та сажа спада

В хатині убогій тій,

Там древня колиска гойда

Древню помсту в душі моїй.

 

З безодні вірменської там

Дракон непокори з’явивсь,

В цілунку на пострах катам

Троянди з кров’ю злились.

 

Там замість обіймів отця -

Між небом й землею путь.

Там в мороку – матері тінь,

Її в блискавицях грудь.

 

Там плач тамуючи й крик

Син кволий міцнів щодня,

До хліба чужого не звик,

Хоч забув, що таке рідня.

 

І, може, зарано він

Притиснув спис до рамен.

- Із ясел нам вийшов Ісус,

Повстанець – з колиски вірмен.

 

ЦАР ЦАРІВ

 

Руїною була гробниця,

В якій лежав цар царів.

Під золотом його правиці

Цар не один рабство стрів.

 

Завжди з війною він приходив,

Щоб не хололи шаблі.

Земний лан спрагло кров сходив,

А сам він прагнув землі.

 

Я до могили вниз пригнувся,

Й сказав : -«Слова мої в дар

Тобі поет, як друг , говорить,

І має жаль, хоч ти цар.

 

Скажи мені, чого бажаєш.

Й сюди від мене прийми.»

Сказав: -«Земля мене стискає,-

Із серця землю зніми.»

 

 

ПІСЛЯ КУПАННЯ

 

Скупавшися – підем назад,-

Куди веде морська коса.

На тебе ллється сонцепад,

Аж поки висохне коса.

 

Гаряче лоно піщане

Огорне голість твоїх ніг.

Їх хвиля цілувать почне

Й відкотить, - не досягне їх.

 

Сп’янілий. В морі віч твоїх

Втоплюсь, як в морі – небеса.

І попливу вустами вниз,

Аж поки висохне коса.

 

 

ЗЕЛЕНА ГІЛОЧКА

 

Читав я, як похмурий Данте

До Пекла Божого спускався,

А в вікна вже промінчик падав

Й росистий ранок наближався.

 

Ще там на сонячній сторінці

В сльозах Франчесці да Ріміні

Ввижалось, що в вуста гарячі

Її цілує дівер нині.

 

І обірвалось… Наче мати, -

Ти в книзі гілочку заклала.

-«Спустімось в сад! Тобі троянда

В саду розквітла», - ти сказала.

 

 

ЄГІШЕ ЧАРЕНЦ

( 1897 – 1937 )

 

ВІРМЕНІЇ КОХАНОЇ СМАК СОНЦЯ В СЛОВІ Я ЛЮБЛЮ

 

Вірменії коханої смак сонця в слові я люблю,

І в лірі пращурів – струни смутної пісню-плач люблю.

На кров подібний маків цвіт й троянд вогненний оксамит,

Дівчат країни Наїрі чарівний танець я люблю.

 

Небес пітьму, вод чистоту люблю, й озерну ясноту,

І літнє сонце, і зміїну зимових віхол хрипоту.

Занурених у морок хат стін негостинну чорноту,

Й тисячолітніх древніх міст камінні мури я люблю.

 

Пісень, в яких сльоза одна, я не забуду – де б не йшов.

Книжок залізні письмена, що зіткані із молитов,

І скільки б лихоліть мечі із серця не цідили кров,-

Я сироту,- спливаючу в крові Вірменію люблю.

 

Для серця мого у журбі казки інакшої нема.

Яснішого, як в Кучака й Нарекаці – вінця нема,

Світ обійдеш –за Арарат гори білішої нема,

Мов без надій до слави шлях, - я Арарат -Масіс люблю.

 

БЕЗ ЗАГОЛОВКА

 

Пригадай, скажи :

Ти любив чи ні

Тої дівчини

Очі радісні ?

 

Ніжні пестощі,

Приязні слова,

Що кохала так,

А тепер – нема.

 

Пригадай, коли

Грози билися,

З усміхом вона

Подивилася.

 

Й прорекла тоді:

«Ти не будь смутний,

В серці збережи

Світлий образ мій.»

 

ПАРУЙР СЕВАК

( 1924 – 1971 )

ВІДПОЧИВАЮ

 

Я б хотів сьогодні хоч на мить забути

Думи, і турботи, й справи всього світу,

Я б хотів сьогодні десь далеко бути

За грози порогом, в епіцентрі літа.

 

Я б хотів сьогодні бути егоїстом,

Щось тобі казати ніжне і пречисте.

 

Те, що ти весняна, молода, ласкава,

Те, що ти жіночна, дівчино лукава,-

Що про людське око гнала, уникала,

А за мить єдину вірно обнімала.

 

Що ми в нашім домі меблям будем раді,

Що нам його досі не дали в міськраді.

 

І не треба ще нам штору ту хвалити,

Котру обіцяла тітка нам купити.

 

Дивуватись платтю, котре ти не зшила,

Пісню заспівати. що не склав я, мила,

 

Про дорогі речі й красу говорити,

Про квітки, садочок, і що ростуть діти.

 

Що дитинство буде в них, мабуть, щасливе,

А життя – хороше, а вони – вродливі.

 

І як добре в мирі без печалі жити

Тих, що біля тебе просто так любити.

 

Тішитись тобою, ніжитись тобою,

Повнитись тобою

Вкупі – й самотою…

 

 

НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА

 

Тільки того дня ти поетом став,

Коли зрозумів

Істину просту:

Що твої вірші – пляшка та, яку

В море кидає в відчаї моряк,

Помираючи

І благаючи

У кількох рядках :

«Порятунку жду!»

Сподіваючись,

Що в капризному морі марних літ

Пляшка берега,

Може, досягне.

 

САМОТНЄ ДЕРЕВО

 

Відділене від лісу

Самотнє і похмуре

На пагорбі стовбичить дерево.

 

Як не любив його той ліс,

Як насміхався,

Аж зверхньо реготав:

Як так? Він – велетень,

Пігмея того

Волю

І

Життя

Собі не може підкорити,

До себе схожих

В тісноту тюрми цієї ув’язнити.

 

Й не розумів той ліс дурний,

Чим дерево те є для нього.

 

Той дуб –

То лісу зелений блискавковідвід !..

 

 

П І С Н Я  П І С Е Н Ь

 

Г л а в а А

 

«Шукала його і не знайшла,

Кликала його – не повернувся мій голос…»

«…Миро розлите – ім’я твоє…»

ПІСНЯ ПІСЕНЬ

1

Де взялася весна у різдвяні морози?

У північнім краю

Я так рано її не чекав.

Свідок – біла зима:

Я тебе не чекав, не шукав,

І… неждано знайшов,

Так, як ти в давній день своє ймення знайшла,

Суламіто !

 

2

Люба Сул…

Суламі…

Суламіто моя !

Я люблю твоє древнє, біблейське ім’я,

І любов моя древня, біблейська також.

Кожне слово в ній рветься з тісної одежі старого покрою.

Хтось язичеську віру вбачає в словах,

Непристойність вбачає, можливо, у них,

Але ж… В світлих очах тих людей, для яких –

Для яких найсвятіша святиня любов,

Повернулася одіж святкового дня.

Із сорочки моєї тісної пошита…

 

3

Я люблю тебе всеньку -усю, Суламіто!

Тільки що ти уся, що ти вся?

Як не трепетна плоть,

як не кров,

А все інше – байдужі, нікчемні слова,

Ремісничий переклад холодний, глевкий.

Інше слово знайду.

Рідним словом до тебе прийду-припаду,

Промовлятиму,

Наче до Єви Адам.

 

4

Суламіто моя, Суламіто моя!

Ми, здається, вжне яблуко райське над’їли,

Тільки близькість в думках значно вища завжди,

Аніж близькість справдешня реального тіла…

Рай існує насправді,

Він в тіні твоїх вій,

Він

У пазусі

Ще не розкритій твоїй.

В райські двері вже стукають

З двох боків, майже поруч:

Твоє серце з грудей,

Мої руки знадвору…

 

5

Суламіто, двері свої відчини!

Я тебе не шукав, я тебе не чекав,

Не питав непідкупних твоїх сторожів,

Де живеш,

Де пануєш,- нічого не знав.

Я, немов мандрівник,

Що в путі заблукав

І наткнувся на двері.

В райські двері вже стукають

З двох боків, майже поруч:

Мої руки знадвору,

Твоє серце з грудей,

Зустрічай гостя свого,

Що господарем стане,

Що володарем стане,

Й слугою до ніг припаде.

 

6

І дозволь кілька слів:

На порозі обіймів,

Поки ніжність дрімає,

Хай на тебе погляну здалека.

Повторити дозволь

На порозі цілунків,

На цілунок подібне,

Твоє повторити ім’я:

Люба Сул…

Суламі…

Суламіто моя !..

Сподобалась стаття? Поділись нею в мережі!
anchor