Слово

myhajlo mandrykСтрийщина багата на славні імена. Достойне місце серед цієї плеяди займає ім’я Михайла Мандрика, якого по праву називаємо літописцем рідного краю. Саме в дні його ювілею, до якого, на превеликий жаль, він не дожив, нам, краєзнавцям, хочеться сказати про нього слово. Слово про людину, яка досконало знала історію своєї малої Батьківщини. Ці знання він залишив нам у своїх краєзнавчих виданнях, що є надзвичайно вартісними для кожного свідомого краянина.

Якось під час чергового засідання редколегії двотомника “Стрийщина” Михайло Мандрик зізнався: “Так багато ще треба зробити, а так мало часу”. Тоді ці слова, що пролунали з уст енергійного чоловіка, за участю якого в останні двадцять років відбулося багато цікавих історичних подій, культурно-просвітницьких заходів, не сприйнялися всерйоз. Прикро, але ті слова були віщими.

Михайло Мандрик належав до когорти тих людей, які не знають, що таке спочинок. Не зважаючи на вік, він весь час був у праці – інтелектуальній чи фізичній. Він ніколи не стояв на місті, а постійно рухався вперед, до нової мети. Його творчим надбанням стали драматичні твори, сценарії та літературно-критичні роботи, а також понад десять краєзнавчих праць, які кожен краєзнавець високо цінує.

Однією з перших його краєзнавчих розвідок став допис до збірника “Хвилі Стрия” (1995 року видання) під назвою “Дорога до храму”. Михайло Мандрик зробив  досить детальний екскурс сторінками історії “Просвіти” Стрийщини, тісно пов’язуючи його з історією галицького просвітянського руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Описав також відродження цієї організації на Стрийщині та її  діяльність у перші роки незалежної України.

nahirnyiІноді буває так: починаєш розпитувати чоловіка про одне, а він мимоволі зачепить іншу тему для розмови і та виявиться ще цікавішою. Так вийшло і з героєм сьогоднішньої розповіді — Іваном Нагірним зі Стрия, який зацікавив мене, перш за все, як режисер народного театру "Перелаз", а в ході нашої бесіди відкрилися дві сторони життя Івана Андрійовича.

Народився він у 1964 році. Ще з дитсадка мріяв бути артистом, бо подобалося йому виступати, чути оплески глядачів. Веселу вдачу успадкував від батька, який мав артистичну натуру, полюбляв забавляти на весіллях людей. Після закінчення 8 класу Іван Нагірний поступив у ПТУ №8 м.Стрия, яке закінчив з відзнакою, здобувши спеціальність токара. Проте подальше навчання захотів продовжити у стінах театрального інституту. Мама заперечувала, її підтримали друзі п. Івана і перерадили хлопця. Аргументували тим, що артист –- це не спеціальність, і вчаться в театральному діти режисерів та артистів. Поступив Іван Нагірний у Львівський політехнічний інститут. У вузі освоївся швидко, активно долучився до розвитку художньої самодіяльності, незабаром його обирають культоргом факультету.

Жила у нашому місті привітна, добра і дуже скромна жіночка - Ярина Добродій.  Проте за цією скромністю і лагідною вдачею важко не помітити надзвичайну працьовитість і талант.  Ярина Добродій – автор поетичних збірок «Таїна» (1986), «Диво з див»(2002) і «Божий дар» (2004). В своїх творах поетеса вміла заглянути у кожний куточок нашого сьогодення, дати справедливу оцінку всім його проявам, знаходила найкращі барви для змалювання картин природи, а також людських почуттів.

Ярина Добродій (Олена Михайлівна Тиндик-Міщенко) народилася в с. Васильківка на Дніпропетровщині. Дитячі роки майбутньої поетеси в часі війни проминули в Середній Азії. Проте вона назавжди душею зріднилась з Україною.
На долю Олени Михайлівни випало чимало труднощів і випробувань… Та ця чудова жінка пронесла через все життя доброту свого серця, любов до рідної землі.

В своїй автобіографії письменниця розповіла:

«Появилась на світ я в степовому краю, на Дніпропетровщині, наприкінці останнього місяця осені 1930 року. Батьки мої, як на той час, були дуже освічені: мама закінчила 5 класів, а батько…аж шість! Працювали вони в банку у райцентрі.У 1938 році мене повели до школи, але там сказали, що мені ще рано до першого класу, бо не маю восьми років, до них не вистачало… трьох місяців! Отакий тоді був «залізний» закон. Ледве умовили вчителів.

anchor